Геній народного повстанського Гуляйполя

Головна, Новини, Слайд

Нестор Іванович Махно («батько Махно») народився 26 жовтня (7 листопада) 1888 року у селі з промовистою назвою Гуляйполе, нині місто Гуляйполе Запорізької області  –  помер 25 липня (за іншими даними 6 липня) 1934 року в  Парижі (Франція) — український політичний і військовий діяч, командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918-1921 років, легендарний анархіст і практик ведення партизанської війни.

У 1889 році, коли Несторові не виповнилося й року – помер батько. Мати Явдоха Матвіївна Передерій залишилася у великій скруті з п’ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та малим Нестором. Навчався найменший у двокласній Гуляйпільській початковій школі.

Бунтар з дитинства

У 1905-1906 роках Нестор сприяв українським соціал-демократам і навіть розповсюджував літературу та листівки. Але він прагнув активних дій: у 1906 став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. Анархісти вважали, що гроші, захоплені під час експропріацій, потрібні на революцію, що вони таким чином атакують приватний капітал, щоб привчати робітників і селян не поважати приватну власність. Виручені гроші анархісти використовували на придбання зброї, яку купували навіть у Відні, на створення нових груп, на пропаганду і особисті потреби. Уночі 14 жовтня 1906 року  відбулося перше бойове хрещення Нестора: троє озброєних анархістів у чорних масках увірвалися до будинку місцевого торговця Ісаака Брука (на якого колись працював Нестор) і стали вимагати видати на користь «бідних хліборобів» 500 рублів. 1906 року Махна вперше заарештовано за звинуваченням у тероризмі: він потрапив під нагляд поліції, але за браком доказів незабаром його звільнено.

Далі Махно вирішив допомогти товаришу, службовцеві лікарні Михеєву позбутися суперника, відкривши на вулиці стрілянину, але промахнувся. Після цих подій у Гуляйполі почалися арешти і обшуки, запроваджено комендантську годину, до села прибув каральний загін. Були заарештовані місцеві анархісти, але слідство не надало доказів, і через місяць хлопців було звільнено. 27 серпня 1908 року Махна заарештували знову. Йому інкримінували вбивство провокатора Андрія Гура, хоча Махно і не був до нього причетний (провокатора вбив якийсь О. Семенюта).

Махно та його товариші півтора року перебували в Олександрівській в’язниці і в Катеринославській губернській в’язниці. У новорічну ніч 1909 року Махно з товаришами спробували втекти, але їх схопили.

Із 22 по 26 березня 1910 року у Катеринославі тимчасовий Одеський окружний військовий суд розглядав справу 13 гуляйпільських анархістів, серед яких був і Нестор Махно. На слідстві Нестор сказав, що ні до якої розбійницької ватаги не належить, а є членом політичної революційної організації, що виборює свободу для людей; що гроші після експропріацій йшли виключно на революцію. Суд засудив до шибениці п’ять гуляйпільських анархістів (в тому числі і Н. Махна). Було страчено трьох. В очікуванні вироку отруївся К. Кириченко. Через тяжку хворобу Н. Зуйченкові замінили смертну кару безстроковою каторгою. Гуляйпільські анархісти К. Лісовський та С. Заблодський були заслані на 6 років у виправні арештантські роти, Марія Мартинова була засуджена на 5 років тюрми.

1911–1917 роки – Махно ув’язнений у Бутирській тюрмі в Москві.

Степовий отаман

Після Лютневої революції 1917 року у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.

Наприкінці 1917 р. — початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О. Каледіна.

Махно негативно ставився до Центральної Ради, вважаючи її контрреволюційною владою. Він називав прихильників Центральної Ради шовіністами і проводив з ними боротьбу. Проте у певні моменти відбувалась локальна взаємодія проти загального ворога, зокрема надання боєприпасів та турбота про поранених.

Наступ у березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві.

Махно повертався додому поїздами, маскуючись під солдата. Декілька разів державна варта намагалася його впіймати, проте безуспішно. Після повернення до села Махно дізнався, що його хату спалили гетьманці, а старшого брата, інваліда, учасника Першої світової війни, розстріляли, вважаючи, що він брав участь у боротьбі проти німців та режиму гетьмана Скоропадського.

Влітку 1918 року Махно повернувся в Україну, організував повстанський загін під назвою «Чорна Гвардія» і почав боротьбу проти німецько-австро-угорських військ та уряду гетьмана Скоропадського.

У середині грудня 1918 р. Махно мав переговори з керівництвом Директорії УНР, але ставлення його до Директорії було однозначно негативне, як до спадкоємниці Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська. Того ж місяця повстанські загони Махна вибили петлюрівців з Катеринослава і зайняли місто, проте 31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша зуміли повернути місто, а махновці відступили.

Із початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти (військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія, створене в 1904-1907 роках). Згідно домовленості з більшовиками, повстанська армія формально увійшла до складу Української радянської армії і згодом одержала назву «Третя бригада Першої Задніпровської дивізії» (командувач дивізії П. Дибенко), до складу якої входили також повстанські загони отамана М. Григор’єва під назвою «Перша бригада Першої Задніпровської дивізії». Махно та Григор’єв отримали звання комбригів Червоної армії.

Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918-1920 рр. здійснювала українська анархістська просвітницька організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно виступав проти будь-якої централізованої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі солідарності та самоврядування.

Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.

У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махно зазнала значної поразки під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Перебуваючи в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу. На початку вересня 1919 р. завершив переформування повстанських загонів. Партизанське військо було зорганізовано в «Революційну повстанську армію України (махновців)», яка на той момент нараховувала близько 80 тисяч бійців.

Влітку 1919 р. повстанські війська отамана Григор’єва об’єднались з загонами Нестора Махна, сам він був обраний командувачем об’єднаної повстанської армії, а Махно — головою Революційної військової ради. 27 липня 1919 р. в с. Сентове, Григор’єва, який був звинувачений у погромах, грабунках і таємних перемовинах із генералом Денікіним, особисто застрелив Нестор Махно. Від самого початку відносин з Григор’євим Махно обговорював зі своїми соратниками наміри ліквідації Григор’єва та включення його загонів до складу РПАУ (махновців).

1 вересня 1919 р. в с. Добровеличківка Херсонської губернії відбулась нарада командування Повстанської армії. Було обрано новий склад Військової ради (голова — Лащенко), затверджено структуру армії, яка складалася з чотирьох корпусів.

20 вересня 1919 р. Махно уклав угоду з УНР. За деяким джерелами він планував ліквідувати Петлюру, щоб очолити армію УНР.

Впродовж вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії Денікіна знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони в різний час займали Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути великі сили на чолі з генералом Я. Слащовим та отаманом А. Шкуро.

Через ефективні військові дії повстанців проти військ Денікіна в 1919 р. в Приазов’ї, що суттєво уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, більшовики знову запропонували Махно тактичний союз.

Але вже наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти повстанців таємно стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини Червоної армії не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й проводили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. 25 червня 1920 р. було надруковано звернення голови РНК УСРР Х. Раковського та начальника тилу Південно-Західного фронту наркома внутрішніх справ РСФСР Фелікса Дзержинського до селян Катеринославської губернії із закликом допомогти Червоній армії ліквідувати загони отамана Махна як найнебезпечнішого ворога радянської влади. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Так, 29 червня — 9 липня 1920 р. відбувся рейд махновських загонів по Бахмутському, Ізюмському, Костянтиноградському, Новомосковському та Павлоградському повітах, протягом якого численність загонів Махна зросла до 10 тисяч бійців.

Чергова зрада більшовиків

Під час наступу військ барона Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з комуністами-більшовиками і 2 жовтня 1920 року уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Проте відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування розпочало тотальне нищення махновських частин на території Криму. Загинула найбільш боєздатна частина повстанської армії, лише декілька сотень повстанців зуміли прорватись із Криму.

З історичної літератури можна дізнатися, що в 1920 році Махно знову почав сприяти петлюрівським загонам, уклав з ними перемир’я, угоду про ненапад і спільну дію проти радянської влади. Але було пізно…

Із кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно розподілив решту повстанців на декілька самостійно діючих формувань, на чолі одного з яких вів виснажливі і запеклі (майже щоденні) бойові дії проти більшовицьких сил, здійснивши ряд походів та рейдів по Азовському узбережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було наказано терміново вигнати Махна з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо ліквідувати його швидко виявиться неможливим.

28 серпня 1921 р. Махно, отримавши важке поранення у обличчя, із 77 бійцями, що вціліли, перейшов кордон з Румунією.

Земля і воля

 Головною рушійною силою і Української Народної Республіки, і махновців було українське селянство, яке прагнуло землі і волі. Саме цим визначався характер громадянської війни в Україні. Махновці ще у 1917 задовольнили бажання селян відразу і повністю через безоплатний перерозподіл усіх земель за зрівняльно-трудовою нормою. Центральна Рада такого кроку не зробила, за її універсалом маєтки до 30 десятин не підлягали перерозподілу, а решта земель мали бути викуплені у землевласників за державний кошт для перерозподілу. Так само вирішувалось земельне питання Директорією УНР. Бідне та середнє селянство південного сходу України, що було опорою махновщини, не сприйняло такого рішення, вважало його поступкою власникам великих маєтків землі. Звичайно, махновський розподіл землі для більшості селян виглядав більш справедливим. Це було значне протиріччя між махновцями і УНР.

В еміграції

Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 року був заарештований польською владою, звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УСРР. Наприкінці 1923 року Махна «за неясністю доказів» звільнили. Спочатку він із сім’єю оселився в Торуні, згодом — у Данцигу, де постійно перебував під наглядом поліції.

У квітні 1925 року переїхав до Парижа, працював теслярем та робітником сцени паризької «Ґранд Опера» та в кіностудії Пате. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда». Приятелював із Самуїлом Шварцбардом (єврейський поет, публіцист, анархіст, убивця Симона Петлюри (25 травня 1926 року). У передмові до своїх спогадів «Русская революция на Украине» Нестор Махно пише:  «Про одне лиш можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь».

 Помер народний революціонер, людина непересічної долі, українська легенда у Парижі від сухот. Урну з прахом Махна замуровано в стіні комунарів під номером 6686 у 87 відділі меморіального цвинтаря Пер-Лашез.

Олексій СТЕПОВИК

Хоча пам’ятник тачанці з червоноармійцями відкрито у 1967 році до 50-річного «ювілею» жовтневого перевороту, на гранітній плиті висічено напис українською: «Сини трудового народу, ви себе віддали революції! Хай же символом вашого безсмерття буде священна земля з братських могил, що зберігається тут». Для дуже багатьох тачанка асоціюється з іменем батька Махна і його повстанською армією. І в цьому є правда. А правих і винуватих у тій страшній бойні, яку влаштували червоні комісари, не було… Так що пам’ятник обом сторонам, синам народу, полеглим у громадянській війні, про що і свідчить цей вивірений філософський текст…