Коли були ми посполитими…

Головна, Новини, Слайд

Люблінський сейм 1569 року став важливою подією як в історії України, так і в історії загалом: на карті Європи Нового часу постала нова держава – Річ Посполита, в результаті об’єднання Польського королівства із Великим князівством Литовським.

У другій половині ХVІ ст. Московське князівство на чолі з російським царем Іваном ІV Грозним розпочало просування до Балтійського узбережжя, що безпосередньо зачіпало територіальні інтереси Великого князівства Литовського (ВКЛ). Розпочалася затяжна Лівонська війна (1558–1583), яка на перших порах значно послабила ВКЛ та об’єднані литовсько-руські війська. Агресія Московії загрожувала не тільки Литовському князівству, а й Польському королівству. Із утвердженням Московського князівства на Балтійському узбережжі й витісненням звідти Литовської держави Польща нажила б собі аж ніяк не дружелюбного сусіда та партнера.

Лівонська війна не обійшла стороною й українські (руські) землі. Окрім того, що у війні брали участь руські військові сили, війна призвела до умовного зміщення центру уваги на Північ, внаслідок чого частішими стали татарські набіги на південні території. Південна прикордонна смуга відзначалася слабкою системою оборони. Замки та фортеці потребували розбудови та реорганізації, укріплення та посилення військової присутності. Однак на це не було як людських ресурсів, так і матеріальних, у першу чергу – грошових.

Окрім проблем зовнішнього характеру, не менш важливими поставали на той час внутрішні проблеми. Соціальна еліта, зокрема шляхта литовських, українських (руських) і білоруських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, все більше прагнула до набуття тих прав і привілеїв, що були характерними для польської  шляхти. Зокрема недоторканність особи шляхтича, за якої без відповідного судового вироку не можна було відібрати в нього маєтності. Окрім цього, неабияк важило слово шляхтича, адже воно прирівнювалося до юридичного доказу в суді, а під час сейму при ухваленні законів одне слово «вето» з боку шляхтича забороняло прийняти той чи інший закон.

Польське королівство в середині ХVІ ст. характеризувалося економічним піднесенням та стабільністю, порівняно з іншими країнами Європи, в яких відбувалися війни, терор і  перевороти. За рахунок торгівлі сільськогосподарськими продуктами, яких потребували все більш виснажені європейські країни, втягнуті у вир конфліктів, Польща збагачувалася й шукала нових можливостей та варіантів економічного зиску, що й побачила в недостатньо обжитих українських землях. Людські та територіальні ресурси вабили польських землевласників, які бажали розширення власних можливостей господарювання.

Слід звернути увагу й на певні зрушення в релігійній ситуації. Ухвали польських сеймів 1555 р. і 1570 р. гарантували релігійну толерантність населенню та свободу віросповідання. Але в той же час, польський король був неодмінним прибічником католицизму, а православне духовенство не мало права засідати в польському сеймі.

Усі ці фактори, як зовнішні, так і внутрішні, сприяли новому зближенню Литви та Польщі, наслідком чого стало укладення Люблінської унії.

У січні 1569 року розпочав свою роботу сейм у Любліні за указом польського короля Сигізмунда ІІ Августа. Представники литовської знаті виступали за утворення федеративного об’єднання двох рівноправних держав – Польського королівства та ВКЛ. Польська ж сторона наполягала на інкорпорації (включенні) ВКЛ до Польщі. На сеймі були присутні й руські князі (зокрема Василь-Костянтин Острозький), які представляли інтереси руських воєводств та висували вимогу зберегти свободи віросповідання й недоторканності місцевих звичаїв на руських землях у разі укладення унії.

Після тривалих перемовин та дискусій посли на сеймі дійшли згоди. 1 липня 1569 року на сеймі затвердили унійний акт, за положеннями якого утворилася нова федеративна держава – Річ Посполита. На чолі держави постав виборний король, який титулувався як «Король польський і Великий князь Литовський».

Щодо державного управління, то за унією такі законодавчі органи влади, як сейм і сенат, ставали спільними для обох держав, де засідали найвищі посадові особи Литви та Польщі. Спільною ставала й зовнішня політика. Виконавча ж влада, скарбниця та грошова система, судовий та правовий устрій, військо – були окремими та функціонували незалежно як у Польщі, так і в Литві. Окрім цього, литовсько-руська шляхта зрівнювалася в правах та привілеях з польською.

Українські землі за умовами унії перейшли під управління Польщі в складі Речі Посполитої. Як наслідок, переважна їх більшість об’єдналися в складі однієї держави. На інкорпорованих Польщею українських землях гарантувалися ті вимоги, що були висунуті українськими князями на сеймі в Любліні. Литовські статути залишалися основними законодавчими кодексами, руській (українській) мові надавався статус мови державного та публічного спілкування, а православне духовенство зрівнювалося в правах із католицьким.

Українські землі піддалися територіально-адміністративному реформуванню, внаслідок чого було створено шість воєводств за польським зразком: Руське (центр – Львів), Белзьке (центр – Белз), Подільське (центр – Кам’янець), Волинське (центр – Луцьк),  Брацлавське (центр – Брацлав) і Київське з центром у Києві.

Об’єднання українських земель неабияк консолідувало українське населення, внаслідок чого розпочали формуватися спільні соціально-культурні та морально-етнічні цінності. Розпочалися активні міграційні процеси на українських землях. Населення з Галичини та Західного Поділля поступово освоїлося на Лівобережжі та заселило південні рубежі, налагоджувалася система оборони краю, що спонукало населення до ведення господарської колонізації й діяльності на Півдні та Сході.

Історичне значення Люблінської унії трактується вітчизняними істориками неоднозначно. Досі актуальними залишаються протиріччя щодо розгляду наслідків для українських земель від прийняття унії. З одного боку, більша частина українських земель після довготривалої паузи опинилися в складі єдиної новоутвореної держави – Речі Посполитої, що неабияк посприяло консолідації українського населення та подальшому розвитку соціально-культурного життя. Окрім цього, українським землям гарантувалася автономія в місцевому самоуправлінні та, зокрема, національно-релігійна толерантність. З іншого ж боку – ці гарантії почали поступово нівелюватися через діяльність польського уряду, внаслідок чого почала набирати обертів полонізація та окатоличення. Але ці два  негативні процеси мали довготерміновий характер та проявилися не одразу, що власне слід зауважити і щодо соціально-релігійних конфліктів на українських землях, які були типовими для усіх країн Західної Європи.

Республіка Трьох Націй

Республіка Трьох Націй, більше відома як Річ Посполи́та — політичний проект перетворення конфедерації Польського Королівства і Великого князівства Литовського (тобто Республіки Обох Націй) в триєдину державу (Республіку Трьох Націй), в результаті створення на українських землях Великого князівства Руського.

1569 року в результаті Люблінської унії українські землі, що входили до Київської Русі відійшли зі складу Великого князівства Литовського до Королівства Польського. До 1654 року внаслідок козацьких воєн і Хмельниччини запорізьке козацтво відокремилося від Речі Посполитої й поступово (після Переяславської ради) ввійшло до складу Московського царства.

 У 1658 році в Гадячі гетьман України Іван Виговський і представники Речі Посполитої підписали Гадяцький договір. Згідно зі статтями цього договору Велике князівство Руське в складі Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств Королівства Польського мало стати третім учасником унії, складовою Речі Посполитої на рівних умовах з Польською короною й Великим князівством Литовським.

Це рішення, однак, розділило українське козацтво на промосковську й пропольську партії й призвело до Руїни — періоду історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України. Частіше за все під Руїною розуміють період від смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657) до початку гетьманства Івана Мазепи (1687).

Під час Руїни Гетьманщина умовно була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці два володіння під різними гетьманами ворогували між собою. Сусідні держави (Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні відносини з тією чи іншою окупаційною силою. Київську митрополію в 1686 році було підпорядковано Московському патріархату.

Остаточний поділ Гетьманщини на Лівобережну та Правобережну Україну було закріплено Андрусівським договором (1667) та Вічним миром (1686). За ними Лівобережжя та Київ відходили до Московського царства, а Правобережжя — до Речі Посполитої. В основу концепції примирення України та Речі Посполитої було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 року принцип федеративного устрою Речі Посполитої.

Згідно із запропонованими Іваном Виговським умовами, Україна як незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське мала увійти на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерації. Територію Великого Князівства Руського складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства — козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому Князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал.

Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети.

Українська армія мала складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого гетьманом війська. Військам Речі Посполитої заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні війська Речі Посполитої, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану.

Православні віряни зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати православному митрополитові Київському і п’ятьом православним єпископам.

Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу і зрівняння його у правах з Краківським університетом. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також фундування в необхідній кількості початкових шкіл та друкарень.

Під впливом польської шляхти й Папи Римського сейм Речі Посполитої прийняв Гадяцький договір в більш ніж урізаному вигляді. Рішення сейму та громадянська війна призвели до краху гетьманства Івана Виговського.

Зокрема ухвалений сеймом договір передбачав:

1. Право п’яти православних єпископів брати участь у засіданнях сенату. Пункт про скасування Берестейської унії з угоди було вилучено. Зберігся пункт про обмеження на будівництво греко-католицьких церков. Також сейм відкинув вимогу козаків про повернення маєтків та чинів, відібраних у православних греко-католиками.

2. Угода не дозволяла гетьману приймати іноземні посольства.

3. Сеймова редакція договору передбачала повернення приватним власникам володінь, втрачених в часи Хмельниччини.

4. Козацький реєстр мав складатися з 30 тисяч осіб. Козаки звільнялися від сплати податків.

5. Право вибору гетьмана надавалось королю з чотирьох кандидатів, які представляли чини Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.

6. Іван Виговський отримував у пожалування Любомль та посаду воєводи київського.

Термін «князівство Руське» в остаточному тексті угоди не згадувався. Так само відкинуті пункти про карбування власної монети та створення власного сейму.

Такий «куций» варіант Гадяцької угоди викликав вкрай негативну реакцію в середовищі козацької еліти і був однією з причин втрати влади гетьманом Виговським.

З точки зору козацької політики, умови договору в редакції сейму Речі Посполитої були кроком назад порівняно з умовами, що їх чотири роки тому запропонувала козакам Москва. Замість фактично незалежної держави під протекцією іноземного правителя, козацька держава, названа тепер Руським князівством, ставала складовою Речі Посполитої, інтегрованою в її адміністративно-територіальну систему. Її територія ділилася на три воєводства. Гетьман не мав права на дипломатичні зносини з іноземними правителями. Козацьке військо скорочувалося від шістдесяти до тридцяти тисяч. Козаки втрачали право обирати гетьмана, яке тепер переходило до старшини. Більш того, надання статусу шляхтича обмеженому колу козацької старшини позбавляло рядове козацтво власної еліти. Такі умови відчутно поступалися запропонованим і значною мірою реалізованим умовам Переяславського договору 1654 року.

По закінченні московсько-польської війни (1654-1667) Україну поділено на Правобережну, що залишалася в складі Речі Посполитої до її Другого поділу 1793 року, і Лівобережну, що разом з розташованим на правому березі Києвом, увійшла до складу Росії.

Підготував Олексій КРЕСОВ’ЯК

ІЛЮСТРАЦІЯ: «Люблінська унія», художник Ян Матейко, 1869 рік