Комендант Лютізького плацдарму

Головна, Новини, Слайд

                Національному музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році» 20 березня цього року виповнилось 76 років. За цей нетривалий, порівняно зі світовою історією, відрізок часу музей став сполучною ланкою поколінь, зберігаючи до наших днів славну історію нашого народу. Сільський музей завоював величезну популярність і сьогодні цілком справедливо є візиткою не лише села Нові Петрівці, а й Вишгородського району, столичної області, невід’ємною часткою нашої незалежної України з її неповторним минулим, із тривожним сьогоденням, і, як віримо всі ми, світлим майбутнім.

                У тому, що музей живе, не дивлячись ні на які кризи, розвивається, без сумніву, величезна заслуга відданого своїй справі директора музею Івана Петровича Вікована, знаного і висококваліфікованого організатора і керівника, чиїми руками і розумом, власне, і був створений сучасний музей. Значною мірою ця людина перетворила сільський музей на сучасний осередок культури і духовності, скарбницю пам’яток історії нашої країни.

                Іван Петрович народився 4 квітня 1946 року на Тернопільщині. Розпочинав працювати різноробочим в радгоспі, одночасно навчався у вечірній школі робітничої молоді. У 1971 році закінчив біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Із початку 1970-х років доля пов’язала Івана Петровича з Вишгородщиною. Він працював вчителем у Лютізькій середній школі, був директором Новопетрівської восьмирічної школи №2, інструктором, потім заступником завідуючого відділом Вишгородського райкому партії.

                Іван Петрович очолив музей-заповідник у 1980 році. Понад 40 років під його керівництвом – це складний, і водночас надзвичайно цікавий етап роботи музею. Сьогодні в районі та, мабуть, і за його межами, мало хто не знає Івана Петровича. Це завдяки його енергії у 1993 році збудовано нове приміщення музею, облаштовано нові експозиції, здійснено ремонтно-відновлювальні роботи на командно-спостережному пункті Першого Українського фронту.

За час існування музею створено багато об’єктів, сьогодні музей є розвиненим та сучасним комплексом, до якого входять: музей-діорама (1993 р.), збудована на честь 50-річчя визволення Києва, пам`ятник-музей визволення Києва (1958 р.), експозиція зразків бойової техніки, каплиця Святого Георгія Побідоносця – збудована і освячена в пам’ять про захисників і визволителів міста Києва, монумент «Символ Миру» Європейської вулиці скульптур вперше встановлений на території України.

Це пам’ятник воїнам-мотоциклістам, він доповнив експозицію музею новим об’єктом по вшануванню пам’яті загиблих воїнів, Стіна Пам’яті – 11 горельєфів Героїв Радянського Союзу, уродженців Вишгородського району. А також пам’ятник Невідомому Солдату на братській могилі, де поховані останки 26 захисників та визволителів Києва 1941-1943 рр.

2014 рік став для України часом радикальних змін. Внаслідок агресії Росії анексовано Крим, окуповано частину Донбасу, розпочався збройний конфлікт на Сході України. Український народ потрапив у ситуацію, що виходила за рамки досвіду його життя останніх десятиліть. Колектив музею на чолі з директором не залишилися осторонь від цих подій і  в експозиціях музею-заповідника представлені, як давні події форсування Дніпра, хід Київської наступальної операції, так і новітні експозиції – речі учасників Революції Гідності, Героїв Небесної сотні, учасників антитерористичної операції на Сході України.

Завдяки праці Івана Петровича фондове зібрання музею поповнилось чисельними експонатами, вагоме місце займають речі, пов’язані з Героями Небесної сотні та учасниками АТО.

У музеї створено експозицію «Твої сини, Україно!» присвячена подіям, що відбуваються на сході України в зоні АТО/ООС, яка є спільним проектом Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», ВГО «Союз народна пам’ять» та благодійного фонду «З відкритим серцем у майбутнє» та волонтерів, вона постійно поповнюється новими експонатами та вітринами. Продовжено ділові стосунки та налагоджено нові зв’язки з приватними колекціонерами, музеями, громадськими організаціями, пошуковцями, ветеранами Другої світової війни, учасниками бойових дій в зоні АТО та їх рідними.

                Івану Петровичу разом із колективом довелося переживати як часи злету, та і скрутні часи. У 80-ті роки, які справді були рекордними для музею за кількістю відвідувачів, музей приймав делегації не лише з усіх куточків Радянського Союзу, а й з багатьох зарубіжних країн. У музеї побувало багато видатних воєначальників, відомих діячів науки і культури, президенти незалежної України. Проте за кілька років після розвалу Радянського Союзу географія відвідувачів звузилася до Києва та області, нестабільне бюджетне фінансування не давало можливостей для проведення повноцінної експозиційної, фондової, наукової роботи. Але невтомний і всюдисущий Іван Петрович зумів згуртувати колектив навколо ідеї створення справді взірцевого музею і спрямувати його роботу на військово-патріотичне виховання молоді. Завдяки енергії директора музей продовжував плідно працювати, пристосовуючись до нових умов і використовуючи позабюджетне фінансування: доводилося заробляти гроші, вирощуючи гриби в підвалах музею, демонструючи відеофільми. Ціною неймовірних зусиль Івану Петровичу вдавалося знаходити різних спонсорів, яким не байдужа доля музею, і хоч якось ремонтувати приміщення, реставрувати командно-спостережний пункт та поповнювати експозиції.

                Завдячуючи його досвіду і виваженому керівництву та зусиллям його сподвижників-ентузіастів, служителів музейної справи, було закладено фундамент сучасного музею, створено традиції, що стали основою для проведення фондової, наукової, експозиційної та культурно-просвітницької роботи. Музею вдалося не просто вистояти, а й відновити роботу вже на новому рівні, щоб зацікавити відвідувачів, повернути їх до музею.

                Завдяки успішній реалізації музейних проектів у співпраці з Міністерством оборони України та громадською організацією «Київський клуб «Червона зірка» музей починаючи з 2003 року був співорганізатором заходів,  на його території відбувалися військово-історичні реконструкції, фестивалі, туристичні зльоти Києва.

                Протягом 2006-2008 років довелося воювати директорові за те, щоб територія заповідника залишалася недоторканою, а не перетворилася на місце дозвілля товстосумів. Іван Петрович неодноразово виступав на телебаченні, радіо та у пресі на захист інтересів музею, як народного надбання. Можна тільки здогадуватися, скільки здоров’я коштувало Івану Петровичу рішення Київського господарського суду, яке поставило остаточну крапку в тій «земельній епопеї».

Закономірним підсумком професіонального підходу до улюбленої справи, якісного виконання складних завдань, ініціативи та ентузіазму, злагодженої роботи  колективу музею під керівництвом його незмінного директора стало надання музею статусу Національного відповідно до Указу Президента України від 14.05.2008 р. №437.

 За цим визнанням – багаторічна праця, багато зроблених добрих справ з виховання підростаючого покоління на героїчних, бойових і трудових традиціях попередніх поколінь. Працюючи на посаді директора, Іван Петрович багато зробив для зміцнення матеріальної бази музею. Активно працюючи також і на громадській ниві, він здобув заслужену пошану і авторитет у всіх структурах, причетних до музейної діяльності.

За особистий внесок під час будівництва музею-діорами «Битва за Київ. Лютізький плацдарм» Указом Президента України №1934 від 28.10.1993 р., Івану Віковану присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

За самовіддану просвітницьку працю  І. Вікован неодноразово нагороджувався почесними грамотами Міністерства культури і туризму України, держадміністрацій Київської області і м. Києва. Він отримав почесну відзнаку «За багаторічну сумлінну працю в галузі культури» Міністерства культури і туризму України.

Іван Петрович також нагороджений нагрудним знаком «Знак пошани» Київським міським головою, Грамотою Верховної Ради України, орденом Святого Георгія Побідоносця, медаллю «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ та І ступеня, ювілейною медаллю «Двадцять років незалежності України», відзнакою Міністерства оборони України – медаллю «За сприяння Збройним Силам України» та  медаллю «Миротворець Слов’янського миру», орденом святих Кирила та Мефодія, отримав  медаль Чеської республіки.

Іван Петрович – єдиний в Україні серед музейних працівників повний кавалер ордена «За заслуги». Отримав більше 25 відомчих нагород, серед яких Казахстану і Білорусі.

Обирався депутатом Вишгородської районної ради, сьогодні є депутатом Новопетрівської сільської ради, Почесний громадянин Вишгородського району та села Нові Петрівці.

                Сьогодні наш директор став невід’ємною часткою історико-культурного явища, яким є Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році». Музейні радощі і клопоти, турботи і здобутки – для колективу музею Іван Петрович є старшим колегою, наставником. Доброзичливість, повага до старшого покоління і людей різного віку, любов до рідного музею, самовіддане служіння своїй справі – приклад для всіх музейних співробітників та особливо молоді. У Нових Петрівцях всі знають, що за будь-яких обставин, з різних питань, за консультацією, порадою чи допомогою, можна звернутися до Івана Петровича.

                Тож бажаємо нашому дорогому ювіляру натхнення та горіння у щоденній праці, реалізації нових проектів і задумів, вдячних відвідувачів та щирих друзів! І нехай ще довгі роки музей-заповідник залишається для багатьох людей справжнім острівцем пам’яті, місцем, яким пишаються місцеві жителі і де завжди буде багато гостей.

   Тамара СОКОЛ, заступник директора

«Національного музею-заповідника

«Битва за Київ у 1943 році»