Ми садили парк

Головна, Новини

Прямуючи до кiоску з намiром купити хлiбину для мами, до якої приїхав у гості, я зупинився, зачарований вуличною картинкою, сцена якої розгорталась на моїх очах. На узбіччі дороги стояв старенький легковий автомобiль, а його господар – чоловiк рокiв пiд шістдесят, сухорлявий, з орлиним носом та лукавими очима, в кепці, що вже побувала у бувальцях – розмовляв з ним, регулюючи холостий хiд карбюратора:

– Ну-ну…  Не вередуй… Зараз пiдправимо…

Неподалік, бiля кiоску, стояла в черзi його дружина i  добродушно посмiхалася. Була вона чорнява, з милим обличчям, невисокого росту, запнута пуховим платком, які давно нiхто не носить. Серед сiльських жiнок, якi нудилися в черзi, жiнка видiлялась своїм неповторним колоритним одягом, своєю гарною статурою, а її погляд був сповнений якоїсь чарiвності, коли вона з любов’ю споглядала свого чоловiка, що продовжував чаклувати над карбюратором. Вона менi нагадувала мою шкiльну вчительку математики Марiю Овксентіївну та її чоловiка – викладача фiзики Лазаря Григоровича, який постiйно копирсався у своєму мотоциклi “Мiнськ”. Це була нерозлучна  красива пара, на яку задивлялись усi односельчани – лебiдь та лебiдка, якi все своє скромне життя були прикладом нiжностi й любовi.

Скiльки я їх знав- вони постійно були разом, чи то була школа, чи репетиція хорової капели  в Будинку культури, чи за працею на присадибнiй ділянцi.

Я став у чергу за хлiбом, i спогади про тi далекi шкільні роки нахлинули на мене, як весняна повiнь.

 Перед наближенням 150-i рiчницi з дня народження Т. Г. Шевченка, керівництво школи вирiшило посадити  парк. Посадили дерева на пустищі, де колись було глинище. Прогалини помiж деревами хтось запропонував вкрити дерном. Голова колгоспу видiлив вантажівку, яка повинна була перевезти дерн з лугу бiля озера в тiльки-но посаджений парк.

 Приїхав дядя Коля і ми пострибали в кузов та поїхали за дерном. Дядя Коля, на якого ми зразу ж «насiли», щоб дав покататися, був фронтовим водїєм i називав себе шофером. Бо, як вiн говорив, я не тiльки воджу вантажівку, а й ремонтую її, розмовляю з нею. Признавав вiн тiльки  французський варiант цього слова – «шофер» i кривився, коли його вимовляли з неправильним наголосом. Хто зна,  де вiн набрався такої премудростi? Проте й людиною вiн був не ординарною. Коли дядя Коля з’явився в селi – я не знав. Говорили, що забрiв якось в наші краї,  сподобалась йому молодиця, пристав до неї в прийми, вступив в колгосп – та й почав шоферувати.

Пiд час вiйни пiдвозив бомби, гранати та патрони до лiтакiв. Часто приходилось робити це пiд обстрiлом нiмецької авiацii: пiкiрує на тебе нiмецький лiтак, а сховатись нiде – чисте поле. Виручала кмітливість та здоровий глузд. Нiмець – педант, вiн скурпольозно виконує iнструкцiю стрiльби по рухомiй цiлi – бере ”упреждєніє”, а дядя Коля –  не брав те не потрiбне йому ”упреждєніє”.  Тому i залишився живим, зберiг себе, свiй ЗIС-5 i завжди вчасно пiдвозив боєприпаси. Вчасна доставка – це твоє життя, спiзнився на 5хвилин – можна i пiд трибунал загримiти. Шофером дядя Коля став не одразу. Спочатку вiн служив на складi боєприпасiв. Та ось одного разу поступила команда склад лiквiдувати, боєприпаси вивезти. Понаїхало вантажівок тьма i разом стали пiд завантаження,  в порушення всiх iнструкцiй  та правил. Вантажили всi: офiцери, кухарi, водiї.  Kомандував завантаженням капiтан, весь прокурений, з хриплим голосом, швидкий i настирливий, як гедзь. Вiн постiйно був у русi: склад-вантажівка-погляд в планшет i хриплий крик:

  •  Куда прешь, дебил,  гаубечный комплект на самолетный грузовик? Cтаршина, ты куда смотришь?
  • Чево сопли жуете, что ждете – немца?
  • Закрывай борта, пошел, не задерживай!
  • Следующий, быстро становись под погрузку!
  • Ану-ка братцы – взялись!
  • Держим темп, держим ритм, контролируем дыхание, осталось немножко!

Ота його «настырность» (українською «наполегливість» – переклад не передає динамiку людських емоцiй i силу енергiї, яка змушує інших пiдкорятися їй) привела до непоганих результатiв: порядок при завантаженні, дисциплiна i ритм неупинно звiльняли склад вiд ящикiв з боєприпасами – залишилось десь бiля чотирьох рядiв.

Капiтан раз за разом прикладав руку до козирка вiйськового кашкета i оглядав небо. I недарма: iз-за обрiю вискочила “рама” (нiмецький вiйськовий лiтак потрійного призначення – розвiдник, штурмовик i бомбардувальник Focke-Wulf FW-189). Капiтан, приклавши руку трубочкою до вуха, послухав звук його двигуна i крикнув:

         –  Пустой… Продолжаем погрузку!

Він тут же підізвав до себе старшину і майже пошепки, майже в саме вухо, прошептав: – Срочно по рации вызывай наши истребители – с минути на минуту будут «юнкерсы», пусть нас прикроют, давай,быстро! .

Потім знову приклав трубочкою руку до вуха i вимовив з видихом:

– С  задания идет – пустая. М-да…- протяжно i задумчиво вимовив  i за хвилину викрикнув охриплим голосом:

  • Шевелитесь, догружаем и уходим. Вон туда в лесок, сейчас будут «юнкерси», быстрей, быстрей, быстрей!

Не пройшло і тридцяти хвилин, як два «юнкерси» з’явилися на горизонтi.

  • По машинам! – крикнув капiтан.

Все завертiлося, як в каруселi. Водiй вантажівки, на якій дядя Коля закривав борт, завiв її, заскочив у кабiну, вискочив з кабiни, постояв на сходинцi, покрутив головою,  як гусак, що щось видивляється, стрибнув на землю i побiг, трясучи своєю худорбою, нагнувши голову та розмахуючи руками.

Дядя Коля заскочив в кабiну, ввімкнув передачу i направив вантажівку в лiсок,  що виднiвся праворуч від берега. Раптом згадав, що не “посадив на крючок» правий борт. Зупинився, вискочив з машини, закрив борт – i тут тiльки почув розриви бомб та побачив два «юнкерси».

Один скинув бомби на склад, а другий – почав ганятись за вантажівками, якi поcпiшали до лiсочку. Одна бомба розiрвалась попереду його вантажівки. «Якби не зупинився – накрила б», – подумав дядя Коля.  «Юнкерс» пiшов на розворот. «Треба поспiшити…» – майнула блискавкою думка в головi дядi Колi. Вiн i сам не знав, як опинився в кабiнi та щодуху погнав машину до лiсу. «Тiльки б встигнути проскочити лужок, тiльки б встигнути,  поки «юнкерс» пiшов на розворот». І друга думка все крутилась i крутилась в головi: «Не спiши…Треба йти краєм бережка…Треба йти в натяг, щоб не забуксувати,  а то, не дай Бог, загрузну…». Цi двi думки сперечались одна з одною, гризли одна одну i в той же час доповнювали одна одну.

Вони обидвi були направленi на одну цiль – вижити i сховатися в лiсочку, поки «юнкерси» будуть тут усе гладити. А ось i вони – не забарились. Правда, летiти їм треба було проти сонця, а вiрнiше – прямо на сонце. Це трохи порадувало… Але ще одна думка свердлила мозок: який маневр потрібно зробити при зближеннi з юнкерсом: рiзко зупинитись, рiзко взяти в сторону, чи, може, рiзко збiльшити швидкість? Та, найголовніше,  – коли ж цей  маневр розпочати? «Юнкерс» наближався, а рiшення не було. Вiрнiше – їх було три. «Юнкерс» наближався. Дядя Коля дивився на нього, як загіпнотизований, як на гадюку дивився, що стала в стійку. Раптом руки самi рiзко крутнули руль вправо,  а нога сама рiзко натиснула педаль газу. Ще мить  i кулеметна черга пролунала десь позаду та зачепила заднiй борт. Машина стишила хід.  Треба було переключати передачу, щоб не заглушити мотор, та дядя Kоля не мiг вiдiрвати руки від руля. Вiн боляче вкусив палець правої руки i – вiдпустило. Все тiло стало чужим, таке вiдчуття, ніби ти – тут, а тiло – десь там. Дядя Коля переключив передачу, вирiвняв вантажівку та помаленьку вирушив в сторону лicу. Тепер нiкуди було спiшити, бо, коли закривав дверцята кабiни, які вiдкрилися самі при рiзкому манервi, побачив три «Яка», якi  iз-за сонця  лаштували атаку на «юнкерсiв». А ось i лiс. Дядя Коля заїхав пiд патлатого дуба, заглушив двигун і лiг на траву. Пахло прiлим дубовим листям, повзали мурашки,  заклопотанi своєю роботою, наче й вiйни немає. Крiзь вершину дуба виднiлося насторожене небо.

 Повернувши голову праворуч, дядя Коля побачив ще одну машину, а бiля неї літнього водiя, рокiв вже пiд шiстдесят, вдалої статури, з смiшинкою в очах. Водiй обходив свою вантажівку, для чогось стукав своїм хромовим чоботом по колесах, заглядав, присівши  навшпиньки, пiд машину та весь час повторював: «ну-ну…». Потiм вiдкрив капот, сказав своє загадкове «ну-ну…» та долив води в радiатор з канiстри, яка була склеєна з половини камери. Дядi Колi сподобались i канiстра, i сам водiй: його статечнiсть, не квапливi рухи, жива усмiшка. Дядя Коля пiдiйшов до нього.

  • Юзек, – представився той. –  Бачив, як ти перехитрив фрiца. Давно за кермо тримаєшся?

Дядя Коля вiдповiв йому, що вiн не водiй i за кермом  вперше проїхав таку велику вiдстань з переполоху, бо водiй покинув машину та побiг в балку, i що вiн пробував їздить, коли було завантаження i  коли водiї дозволяли це. А ще до вiйни вiн їздив на тракторi дядька Павла, i той його учив не тiльки їздити, а й обслуговувати та ремонтувати. Всі цi слова дядя Коля випалив одним реченням i тепер дивився, примруживши очi, на усмiхнене обличчя дядi Юзека.

-Ну-ну…, якби не бачив сам – не повiрив би!

Дядя Юзек сказав, що подобається його манера їзди, що вона тверда та впевнена i що вони удвох подивляться зараз його вантажівку (не кидать же її напризволяще, тим бiльше, що вона з їхнього батальйону), та й поїдуть  разом до мiсця призначення вантажу. А ще дядя Юзек сказав, щоб вiн держався його, бо командир його земляк i  вiн все органiзує,  i що дядя Коля обов’язково буде водієм,  бо у нього талант, а ним розкидатись не можна – це ж дар Божий! Так i сказав. Дядя Коля одразу повiрив у все ним сказане i подумки вирiшив держатись дяді Юзі та добитись свого – стати справжнiм водієм. «Ось таким «макаром» я i став шофером», – закiнчив свою сповiдь дядя Коля, коли ми вже спускались з гори до озера. Забув сказати, що я вмовив дядю Колю дозволити перебратися в кабiну, щоб  подивитися, на якiй швидкостi треба перемикати передачi. Дядя Коля відповів, що то все єрунда, тому що на спiдометр не обов’язково весь час дивитись – потрібно  дивитись на дорогу,  а для перемикання передач потрібно слухати двигун i переводить на вищу передачу тодi, коли вiн цього просить. Я так нiчого й не зрозумiв, але перепитувати не став. Замiсть того я попросив його розповiсти, як вiн вивчився на водія. Дядя Коля сказав своє знамените  «ну-ну…» i повiдав свою iсторiю, яку я вам тiльки-но переказав. Так вийшло, що про вiйну дядя Коля не хотiв розповiдати, а про те, як вiн став водієм – залюбки, i оте «ну-ну…» пристало вiд дядi Юзека,  який виконав усi свої обiцянки: зробив з нього водія, але сам, на жаль, загинув в кiнцi вiйни.  А слово «ну-ну…» в пам’ять про нього залишиться з ним назавжди.

Ми спустились до озера, взяли лопати. Дядя Коля нагадав, що це не гульки, а серйозна робота. Вiн взяв в руки одну з лопат, накреслив на луговій землі, порослій густим різнотрав’ям, квадрат зі стороною 20 см, обкопав на глибину 10 см, пiдняв збоку лопатою i поклав на траву.

– Це еталон, усi вашi заготовки повиннi вiдповiдати цьому еталону.

Пiсля цього розбив нас на двi групи – однi копають, а інші носять та складають у кузов. Усе це для нас було дивно та не очiкувано, неначе дитинство раптово обiрвалося, але усi пiдкорилися та почали старанно працювати.

Дядя Коля вiдкрив борт, потрусив ним невiдомо для чого, а потiм з ящика пiд кузовом дістав солiдол i почав змащувати завiси борта. Весь час, поки ми нарiзали заготовки дерну, дядя Коля крутився бiля своєї бувалої вантажівки: то щось крутив, то розмовляв з нею, то натирав куском шинелi капот.

Свої заготовки дерну ми нарiзали за греблею  Гупалівського озера. Озеро старовинне, воно розтягнулось на землях села Шевченкове (колишня Керелівка), а вершиною впиралося в село Будище. Пам’ятаєте в Т.Г. Шевченка в “Гайдамаках”:

  • Вiдкiля ти?
  • З Керелiвки…
  • А Будище знаєш?

I озеро коло Будищ?

  • I озеро знаю…

На березi цього озера бродили по росi ноги малого Тараса, а ще ранiше – Гонти та Залiзняка. У його вершинi на Будищанскiй горi знаходяться гайдамацькi льохи. Тут побили конфедератiв, які ховались на гiлках дерев, i падаючи, гупали, як груші.

До цього часу я не знаю, кому спало на думку вирізати дерен на цьому лузi, та в новому парку вiн легко прижився і досі береже дух гайдамаччини, сліди  багатьох поколінь. А деревами висадили цифру 150.  З того часу пройшло  більше пів століття. Дерева стали крислатими. Їхні віти розлогими і вони, ніби, бралися за руки. Цифру 150 тепер можна бачити з висоти пташиного польоту.

Ось така історія, яку я згадав, завдячуючи вигуку «НУ-НУ», що спонукає до дії…

Буваючи в селі та проїжджаючи повз парк, де під плакучою вербою стоїть криниця, я завжди стишую хід, дивлюсь зі щемом в серці на нього. Скільки раз не проїжджав, ні разу не бачив, щоб хтось брав воду з криниці. Невже нинішнє покоління п’є воду тільки з-під крану і їм ліньки витягти відро води?

Ох, роки, роки… Що з нами роблять століття?

Малий Тарас носив воду зі ставка на гору в хату дяка. Та коли це було?…

Микола Красюк, Новосілки, листопад 2020 р.