Павло Полуботок: багатій, козацький Рокфеллер

Головна, Новини, Слайд

Українці не раз чули ці два магічні слова: «Золото Полуботка». Та мало хто задумувався, де ж козацький гетьман заробив ці статки? Як вони потрапили до англійського банку та чому британці й досі не повернули наші цілком законні багатства. Павло Полуботок втратив майже усі статки та багатства свого батька, а потім майже з нуля побудував свою бізнес-імперію.

Цього року легендарний гетьман Павло Леонтійович Полуботок ювіляр: минає 360 років від його народження. Чернігівський полковник, наказний гетьман – давно відомий насамперед своїми легендарними скарбами, які він нібито вивів за кордон, рятуючи їх від російського царату. Причому, на відміну від теперішніх українських багатіїв, які ховають гроші в офшорах, вчинок Полуботка сприймається нащадками як патріотична акція.

Гетьман народився близько 1660 року на родинному хуторі Полуботівка (нині  с. Шрамківка Драбівського району Черкаської області) в заможній козацькій родині.

В 1670-х роках Павло навчався у Києво-Могилянській академії. Близько 1680 року одружився із Євфимією Самойлович, племінницею гетьмана Івана Самойловича, яка згодом стала матір’ю п’яти його дітей. Після закінчення академії Полуботок служив у Війську Запорозькому як військовий товариш Чернігівського полку, а невдовзі отримав ранг значкового товариша.

1692 року, в ході слідства у справі ченця Соломона, гетьман Іван Мазепа звинуватив батька і сина Полуботків у державній зраді.  Впродовж двох років гетьман Мазепа намагався залагодити стосунки з Полуботками, але це вилилося в те, що Леонтій Полуботок був учасником декількох старшинських змов, метою яких було повалення влади Івана Мазепи. Врешті-решт це призвело до того, що Мазепа остаточно усуває Леонтія Полуботка від влади, він помирає, а Павло Полуботок на довгий час позбавляється будь-якої можливості посісти впливові старшинські посади. Це триває аж до початку XVIII століття, коли Мазепа спочатку починає обдаровувати Павла Полуботка маєтностями, а в 1705 році погоджується на обрання того чернігівським полковником.

Буквально до осені 1708 року, до кардинальної зміни політичної орієнтації гетьмана Івана Мазепи, стосунки у них не були надто близькими. Але сказати, що лише в цьому головна причина того, що Павло Полуботок не пішов за гетьманом Мазепою до шведів – теж неправильно. Оскільки більшою мірою тут важила територіальна складова. Бо війська чернігівського полковника, так само як і війська стародубського полковника Івана Скоропадського, були відділені від основних гетьманських сил. Кого-кого, а Скоропадському немає підстав закидати напружені стосунки з гетьманом Мазепою. Але він залишився в таборі Петра І. Тож, напевне, таке поєднання відсутності довіри й територіальних обставин завадили Павлу Полуботку рушити за гетьманом Мазепою.

Під час Північної війни, Павло Полуботок одним із перших прибув на вимогу Петра I до містечка Глухова, котре після зруйнування Батурина було проголошене новою столицею Гетьманщини. У листопаді на Глухівській раді, в присутності російських військ та полковників п’яти козацьких полків, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському:

24 листопада 1708 року Петро І надав у власність Павлові Полуботку села Івана Обидовського – небожа Івана Мазепи. Через місяць він отримав від царя Любеч з околицями і частину володінь самого Мазепи та Пилипа Орлика.

На підвладних землях Павло Полуботок розгорнув активну господарчу діяльність. Він розвивав промисловість, будуючи млини, ґуральні, гути та рудні, і наповнював власну скарбницю, торгуючи зерном і тютюном. На виручені кошти Полуботок скуповував нові маєтки в сусідніх полках. На початок 1720-х років став одним із найбільших магнатів в тогочасній Гетьманській і Слобідській Україні. Йому належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівні, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. За свідченням Якова Марковича, Полуботок цікавився історією і упорядкував коротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452-1715 років. Він також був покровителем чернігівського Вознесенського собору.

1721 року Павло Полуботок на чолі 10-тисячного козацького загону, за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво було непопулярним серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність.

Незважаючи на те що 4 липня 1722 року козацька старшина обрала Павла Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів, російською адміністрацією його повноваження офіційно затверджені не були — одержавши звістку про смерть Скоропадського, Петро I велів керувати Гетьманщиною Колегії генеральних старшин, а саме — полковнику Полуботку спільно з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим.

Петро І намагався будь-що не допустити міцної гетьманської влади в Україні. Це було його ідеєю фікс.  Після історії з гетьманом Мазепою, Петро І намагався будь-що не допустити міцної гетьманської влади в Україні. А Полуботок був освіченою, вольовою, доволі прямолінійною людиною. Він не поступався своїми принципами. Скоропадський під цю функцію підходив набагато краще, аніж Полуботок.

Після смерті Івана Скоропадського, Павло Полуботок таки став наказним гетьманом, тобто не обраним, а як виконувач обов’язків гетьмана. Це сталося 4 липня 1722 року, 28 квітня цього ж року Петро І запровадив так звану Малоросійську колегію. Це російська державна владна інституція, яка переносилася в Україну і яка мала бути паралельною владною структурою поруч із гетьманською владою. Після смерті Скоропадського Петро І робить усе, аби саме Малоросійська колегія перебрала до своїх рук всю повноту влади в Україні.

 Таким чином, місця для нового гетьмана в уявленні Петра І не існувало. Він забороняє проводити нові гетьманські вибори, а Малоросійська колегія реалізує певний ряд реформ: у сфері судочинства, фінансового управління, місцевого врядування, які були спрямовані на те, щоб підготувати ґрунт для ліквідації автономії Гетьманату і включення його як провінції до складу Російської імперії.

Діяльність Павла Полуботка була спрямована на те, щоб довести незаконність запровадження Малоросійської колегії, він апелював до «Статей» Богдана Хмельницького, щоб скасувати всі ті нововведення, які запровадила Малоросійська колегія і наполягав на тому, щоб в Україні були проведені нові гетьманські вибори. Оскільки нові гетьманські вибори – це не лише задоволення особистих амбіцій Павла Полуботка, але більшою мірою, це – збереження української державності як такої.

 Як відомо, Павла Полуботка та групу генеральної старшини ув’язнили після того, як вони подали петицію цареві. 10 листопада 1723 року Петро І у доброму гуморі виходить з кав’ярні на Васильєвському острові. Козацька старшина, яку він туди викликав – Полуботка і гетьманський уряд у повному складі – бачить, що імператор у доброму гуморі і подають йому цю чолобитну. І коли Петро І ознайомився зі змістом цієї чолобитної, то, як засвідчує чернігівський літописець, «зволив своїми устами з великим гнівом наказати» взяти під караул всю наявну у Петербурзі генеральну старшину і всіх тих, хто їм асистував у той час. Розплата була миттєвою.

Щоб продемонструвати, хто є ініціатором цих реформ, Петро І ще 16 квітня 1723 року видає указ, яким закріплює усі нововведення, які провела колегія своїм іменем і дає мандат довіри для майбутніх реформ. Він пише в цьому указі, що, як усім відомо, всі гетьмани від Богдана Хмельницького до Скоропадського були зрадниками…

Після цих указів подача Павлом Полуботком чолобитної ставить питання і про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів, і ставиться питання про скасування усіх нововведень, які ввела Малоросійська колегія, і взагалі про її закриття. Це була відкрита фронда у відношенні до самого імператора. Ще один момент, який роздратував Петра І, що ця чолобитна була не від імені гетьманського уряду. Павло Полуботок і Данило Апостол підготували колективну чолобитну, де була висловлена вся воля Війська Запорозького: і полковників, і сотників, і козацького товариства. Зрозуміло, що це було зовсім нестерпно для Петра І і його розплата була миттєвою і досить серйозною.

Відтак Полуботок опинився у Петропавлівський фортеці. Відома історія, яка навіть зображена на картині, нібито Петро І завітав до Полуботка у в’язницю незадовго до смерті?  Ми знаємо трагічний фінал цієї історії: помирає Павло Полуботок у грудні 1723 року, а менше як за місяць помирає Петро І. Тому той весь діалог, який начебто відбувається між Петром І і Павлом Полуботком досить символічний: Полуботок відстоює інтереси України, вказує на порушення суверенітету, козацьких прав і так далі. Але знаючи характер Петра І, навряд чи можна повірити в те, що сумління змусило імператора прийти до Павла Полуботка в каземат, скоріше ненаситне бажання покатувати старого гетьмана та випитати про скарби.

 Ми пам’ятаємо повчальну історію рідного сина Петра І – Олексія, якого за наказом царя замучили до смерті у тій самій Петропавлівський фортеці.

Смерть Павла Полуботка у в’язниці справила глибоке враження на людей в Україні, особливо серед козацької старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Похований гетьман на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві святого Самсона-Прочанолюбця на Виборгській стороні.

На честь гетьмана Павла Полуботка названі вулиці в Чернігові та Дніпрі.У 2010 році в Україні широко відзначалася 350-та річниця народження видатного гетьмана. У Любечі Чернігівської області були відкриті музей Полуботка та пам’ятна дошка. У 2010 році випущена ювілейна монета номіналом 10 гривень із зображенням гетьмана Полуботка.

Підготував Лука ШЛЯХТИЧЕНКО

Чи є у Лондоні золоте барильце?

Історія про скарби Полуботка поширилася не у 1720-х роках, а значно пізніше – наприкінці XVIII століття. За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам.

1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька імператорів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 році 350 нащадків Павла Полуботка провели з’їзд у місті Стародуб, відправивши до лондонського банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років у розмірі 213 млн карбованців.

У середині 1950-х років розшуком скарбу Полуботка зайнялась тодішня  Ін’юрколегія СРСР, а від 1991 року — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права.