Слобожанщина – cпоконвічний український край

Головна, Новини, Слайд

Українські регіони у часи Російської імперії та СРСР роздали іншим республікам і русифікували. Зокрема, йдеться про Стародубщину та Східну Слобожанщину. Стародубщина, яка нині є частиною Брянської області Росії та займає в її складі 12 районів із 27. Їхня загальна площа становить 14762 квадратні кілометри (понад 40 відсотків від загальної території області). Крім того, Росія присвоїла й Східну Слобожанщину — територію, розподілену зараз між районами Курської, Білгородської, Воронезької та Ростовської областей. Туди українці почали масово мігрувати за часів Хмельницького у пошуках більш спокійного життя. Так через відокремлення цих земель українці опинилися за межами своєї батьківщини.

Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгородської, південні частини Воронізької, та Курської областей.

Із XVI століття більшість земель сучасної Слобожанщини переходять до складу Московського царства за результатами московсько-литовської війни 1500-1503 рр. Південно-західна частина Слобожанщини в 1569 р. перейшла до складу Королівства Польського.

Територія Слобожанщини становила на той час майже незалюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московії. Глибоко в степ заходили українські промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині були два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов’язана з будівництвом військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); із заходу — українська, викликана польсько-шляхтицькою неволею й визиском, та промислово-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини.

СТВОРЕННЯ ОБОРОННИХ ЛІНІЙ. Протягом другої половини XVI ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Лівни й Вороніж (1585 р.), Єлець (1592 р.), Білгород, Оскіл і Курськ (1596 р.), Валуйки (1599 р.).

У 1630-1640-х pp. розбудовано так звану Білгородську лінію, («черту»), яка проходила від Охтирки (1653 р.) на заході до Острогозька (1653 р.) на сході. Тоді ж постала низка міст перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639 р.), Обоянь (1649 р.), Богодухів (1662 р.) та інші. У другій половині XVIІ ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломак до міста Валуйки (1679-1681 рр.).

У першій половині XVIІІ ст., коли у процесі заселення Слобідської України Білгородська лінія втратила військове значення, спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини утворено нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731-1733 рр.).

У 1656 році північно-західні території Слобожанщини разом із усією Лівобережною Україною були приєднані до складу Московії. Втрату цієї території Польщею затвердив так званий «Вічний мир» у 1686 році.

ЕТАПИ КОЛОНІЗАЦІЇ. Українська колонізація Слобідської України протягом XVIІ-XVIІІ ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала в 1630-х роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися у межах Слобідської України (найбільша хвиля — учасники повстання Я. Острянина 1638 р., які в кількості 900 осіб, заснували  Чугуєв).

    Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 р.: переселення 1652 р. року козаків Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка Ставища Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми.

    Ця хвиля тривала й далі: 1654 р. засновано місто Харків, 1662 р.— Богодухів.

    Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670-1680-х роках (в тому числі організований гетьманом Іваном Самойловичем, що окремі історики трактують як насильницький «Великий згін», 1678-1679 рр.).

    У 1674 р. засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р. — місто Ізюм.

    Подальша хвиля колонізації пов’язана з ліквідацією повстання Палія у 1704 р. та переселенням мешканців Правобережної України на Лівобережжя у 1711-1712 роках, що було організовано російською владою.

    Остання велика колонізаційна хвиля припадає на 1720-1730 роки, у зв’язку з відновленням польсько-шляхтицького панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р., а також із посиленням визиску козацько-селянської людності правлячою українською старшиною на Гетьманщині.

Внаслідок української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Населення Слобідської України становило наприкінці XVIІ ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року близько 400 тисяч, 1773 р. — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100000 кв.км, а її межі пересунулися на 120-200 км на схід.

ВИНИКНЕННЯ ПОЛКІВ. Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон.

Вже в 1650-х pp. існували слобідські полки: Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полки. У 1685 р. утворено Ізюмський полк. Полкам і їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Слобідська Україна, на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). У XVIІІ ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московським рангом бригадира (або й генерал-майора). Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у XVIІІ ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський).

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині. У другій половині XVIІ ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), а затверджувала їх московська влада. У XVIІІ ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді й з чужинців. Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі династії.

СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА НАРОДНЕ ГОСПОДАРСТВО Слобідської України були подібні (з деякими відмінностями) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»).

Основним станом було козацтво, до якого в середині XVIІІ ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. У 1732 р. у чотирьох полках на 23565 виборних козаків припадало 72226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58231 і 108301). По дворах козаків жили підсусідки (у 1732 р. їх було в чотирьох полках 12973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у XVIІІ ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в XVIІ ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у XVIІІ ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдовани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині XVIІ ст. у чотирьох Слобідських полках було лише 1650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498 росіян). У Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, у 1768 р. на 381745 селян чоловічої статі було підданих 196336).

Населення займалося в основному хліборобством і скотарством. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів латифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Перекрестови-Осипови, Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи Гендрикови, князі Голіцини, Дуніни, Кропоткіни, Юсупови; із закордонних чужинців — князі Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

Значне місце у Слобідській Україні займало вівчарство, бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, дігтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кінці XVIІІ ст. у Слобідській Україні нараховувалось близько 34000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські заводи) і особливо селітарництво. У XVIІІ ст. з’являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна, скарбова тютюнова в Охтирці (1719 р.), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739 р.), полотняна сотника Охтирського полку Семена Нахимова (1769 р.), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. XVIІІ ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких у 1779 р. було 271, здебільшого локального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з іншого.

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною, Кримським ханством, Донськими козаками та Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноєвропейської політики того часу.

Слобідська Україна була тереном руйнівних татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1768-1774 років й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р.

Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708-1709 воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735-1739 років, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соціальний устрій Слобідської України, чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, та московська централістична політика — з другого, спричиняли конфлікти між Слобідською Україною й московським урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідського люду проти Москви.

У 1670 р. вибухнуло повстання в Острогозькому полку, пов’язане з селянською війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полковник Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало московську владу на східній Слобідській Україні. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною і більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені.

Населення Слобідської України брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707-1708 рр., але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання.

Коли в 1711 р. кримський хан Девлет-Гірей II напав на Слобідську Україну (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки».

Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на Слобідській Україні, але тут вони мали переважно соціальний і локальний характер.

Менше відома політична діяльність старшини Слобідської України у XVIІІ ст.. Москва уважно стежила за проявами українського автономізму на даній території. Так, у 1704 р. Охтирський полковник Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на північну Московщину, а маєтності його були конфісковані. Також особливо непокоїли Москву зв’язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Родові, політичні й економічні зв’язки й стосунки сприяли зближенню Слобідської України з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церковному та освітньому житті. Хоч церковний устрій Слобідської України був безпосередньо пов’язаний спочатку з московським патріархатом (17 ст.), а згодом з російським Синодом, але церковно-релігійне життя на Слобідській Україні мало цілком український характер.

Із часів Петра І російський уряд почав все більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1732 р. цариця Анна Іванівна скасувала автономію Слобідської України, але у 1743 р. знову відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків.

Нарешті, Катерина II маніфестом 1765 р. ліквідувала козацький устрій і слобідські полки. Замість розформованих полків, утворено регулярні — Харківський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

Після деяких нових адміністративно-територіальних змін Слобідсько-Українську губернію ліквідовано у 1835 р.; більшість її території (південну частину) перейменовано на Харківську губернію, менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губернії.

Адміністративно-територіальний поділ Української Народної Республіки  охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козацького Всевеликого Війська Донського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об’єднати всі українські землі.

Поділ Слобідської України за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну Північну Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: Північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР.

Підготував Олексій АНТОНЕНКО