Українська святиня Почаївська Успенська лавра

Анонси, Головна, Новини, Слайд

Почаївська Успенська лавра  — православний чоловічий монастир у Почаєві, Кременецького району, Тернопільської області, зі статусом лаври. Найбільша православна святиня Волині, друга після Києво-Печерської лаври. Тривалий час — василіянська обитель. На території лаври розташована Почаївська духовна семінарія. Монастир перебуває в оренді Російської православної церкви в Україні (т. зв. УПЦ московського патріархату).

За легендою монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар у 1240 році. Вперше згадується в документах у 1527 році. Коли в 1596 році коронна влада проголосила церковну унію, монастир рішуче виступає проти окатоличення православних, стійко витримуючи натиск чужих віровчень, стає могутнім духовним центром православ’я. У 1597 р. українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, яку привіз на Волинь 1559 року грецький митрополит Неофіт. Розквіт монастиря пов’язаний із діяльністю ігумена Йова Заліза (1550–1651 рр.), який преобразив обитель — ввів общинне життя монахів, оточив обитель огородою, створив типографію для захисту православ’я. 1649 року коштом Федора та Єви Домашевських зведено кам’яний храм в монастирі. Одна із святинь — Почаївська ікона Божої Матері,  у 1675 р. завдяки молитві до цієї ікони турецько-татарські завойовники відступили від монастиря (події присвячена дума «Ой, зійшла зоря вечоровая»). 

У липні 1651 року ченці прихистили в монастирі представників козацької старшини та шляхтича Завадського, однак їх під час переслідування відступаючих виявили князь Єремія Вишневецький та польний коронний гетьман Марцін Калиновський, після чого віддали наказ відрубати козакам голови, а Завадського — розстріляти. 

Греко-католицький період

 Із 1713 до 1832 року Почаївський монастир належав до греко-католицької церкви, до Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ, василіянського). 

Стан споруд монастиря вимагав реконструкції. Після численних нарад для перебудови монастиря був прийнятий проект архітектора із Сілезії Яна Ґотфріда Гофмана. представника епохи бароко. 20 лютого 1771 року Гофман уклав контракт на будівництво нового храму. 3 липня 1771 р. урочисто закладений перший (наріжний) камінь. 1791 р. закінчили побудову монастиря, 8 вересня образ був урочисто внесений в нову святиню. 8 вересня 1773 отцем Сильвестром Рудницьким (після визнання чудотворною Папою Римським Климентом XIV) була коронована ікона Богоматері в дерев’яній каплиці, зведеній за проектом архітектора, кам’янецького коменданта Яна де Вітте. 

Перебудову церкви та монастиря отців Василіян у Почаєві оплатив у 1771 р. польський магнат, меценат, староста богуславський, канівський корсунський Микола Василь Потоцький (як фундатор був похований, згідно з тодішнім звичаєм, у крипті під церквою, зліва від головного входу в собор). Також пожалував монастиреві 200 000 злотих; мав у монастирі свій будинок, якому заповів поселення Срібна і все власне майно. 

Монастир найбільше був розбудований, коли належав до Василіянського Чину. Зокрема, був споруджений головний храм Лаври — Святоуспенський. У загальних рисах проект собору підготував Ян Гофман — його вважають автором проекту. Подальшу роботу з будівництва храму здійснювали львівські зодчі та скульптори — брати Петро та Матвій Полейовські, брав участь український архітектор Франциск Ксаверій Кульчицький, під керівництвом котрого збудували протягом 1771-1783 років трапезну, сформували під Успенським собором терасу з парапетом. Первісний вівтар схожий на католицькі, з колонами та статуями на них (зберігся малюнок вівтаря Успенського собору, автор — Тарас Шевченко, 1846 р.). Загалом композиція з однією центральною банею на восьмерику і двома бічними вежами схожа на кафедральну церкву в Холмі та співзвучна найкращим зразкам козацького бароко — соборам Чернігівського Троїцького та Мгарського (біля Лубен) монастирів на Полтавщині. 

Із 1730 року в Лаврі року діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок, серед яких «Богогласник» (1790-91) — найбільша збірка духовних кантів. 

Під час шляхтицького листопадового повстання 1830-1831 років ченці прихильно поставилися до антимосковських повстанців: допомогли провіантом, кіньми, фуражем, грішми; 9 ченців-василіян, 45 монастирських підданих приєдналися до шляхетського війська.  Одним із ігуменів у цей період був о. Ієронім (Дунаєвський)

Синодальний період

 25 жовтня 1831 року монастир повернений у відання православного духовенства (цього разу російського відомства православного сповідування, розмістилася кафедра Волинської єпархії ПРЦ). У 1833 році обитель отримала статус «лаври» із присвоєнням четвертого місця в числі існуючих у Російській імперії. В синодальний період священноархимандритами Почаївської Лаври були Волинські (1840-1860-х роках — Варшавські) архієреї. На початку 1840-х років Лавра була місцеперебуванням Острозького вікарія. 

У Соборному храмі Успіння Божої Матері були зроблені два бокових вівтаря: один 1842 року в ім’я святого Миколая Чудотворця, інший 1859 року в честь святого Олександра Невського. Над царськими воротами в зірковому кіоті помістили чудотворну Почаївську ікону Божої Матері. В печерному храмі Святої Трійці в срібній раці, влаштованій в 1842 році графинею Анною Алєксєєвною Орловою-Чєсменською, спочивали мощі преподобного Іова Почаївського. При Лаврі була іконописна майстерня, школа для навчання різних ремесел, три готелі, лікарня для прочан. 

Монастир став оплотом русифікації регіону, після указу Миколи II 1905 року — осередком діяльності чорної сотні. Зокрема, тут друкували антиукраїнський «Почаевский листок» — «речник» «Союзу російського народу». 

Перша Світова війна, національно-визвольна боротьба 

Під час Першої світової війни 1914-1918 років з Лаври вивозилося все, що представляло хоч якусь цінність: від дзвонів до архіву, бібліотеки, свічного заводу. Чудотворний Почаївський образ Божої Матері, мощі преподобного Іова в срібній раці були доставлені в Житомир (пробули до 1918 року). Більша частина братії була евакуйована до Святогірської пустині Харківської єпархії. У Почаївській обителі побажали залишитися 18 чоловік; представники австро-угорського війська, що зайняли монастир в серпні 1915 року, відправили їх в Угорщину в табір полонених, обитель обібрали наскільки було можливо. У травні 1916 року, внаслідок Брусиловського наступу в Галичині, в Почаїв входять російські війська. В Лаврі відновлюється православне богослужіння, повертаються ікони, починає налагоджуватися господарське життя обителі. 

Під час Української революції (1917-1920 років навколо Лаври не затихали бої. Насельники сховали більшість із святинь Лаври, самі трудилися, маючи лише мізерні запаси. На початку 1919 року Лавра була захоплена більшовиками: розграбували те останнє майно, що залишалося, кровопролиття на шастя не було. 8 вересня 1920 р. захід Волині, зокрема Почаїв та околиці, були окуповані, офіційно увійшли до Польської республіки. До 1939 року монастир належав Польщі, входив до складу Польської православної церкви. Існуванню Лаври, як православній обителі, загрожувала «ревіндикація» — передача храмів римо-католицькій церкві; проти виступила вся православна спільнота, святині відстояли. Із 1925 року в монастирі діяла монашеська школа, ряд господарських закладів, що свідчило про деякий духовний та господарський підйом. 

Друга Світова, радянський період

 1939 р. після пакту Молотова-Рібентропа між фашистською Німеччиною та владою СРСР про приєднання західних регіонів України до СРСР, Лавра увійшла в молитовне спілкування з Російською церквою. Влада забрала у Лаври типографію, іконописну майстерню, іночеську лікарню, монастирський млин, архиєрейський дім, свічний завод разом із полями, лісами, садами та господарським інвентарем. Та монастир якось жив. 

Під час гітлерівської окупації в ході Другої світової війни Лавра належала до канонічної Української автономної православної церкви, що зберегла спілкування з московською патріархією. У період радянської окупації позбавлена багатьох угідь і можливостей, Лавра продовжувала бути опорою православ’я, тут жили святі — преподобні Амфілохій Почаївський, Кукша (Величко). 1960 рр. Лавра витримала нову хвилю антирелігійних гонінь, але не була закрита. Зокрема, було ув’язнено архимандрита Аліпія, який помер в тюрмі. В наступні десятиліття радянського режиму влада знову неодноразово намагалися закрити монастир. В цей період священноархимандритами Лаври були львівські архиєреї. 

Незалежна Україна 

Після розпаду СРСР Лавра розширила діяльність: відкрився лаврський Свято-Духівський скит у місті Крем’янець Лаврі була повернена будівля музею, з 1991 року відновилися лаврські освітні заклади — пастирські курси, духовне училище — з 1994 року як духовна семінарія. Із 1990 року намісники Лаври зазвичай знаходяться в єпископському сані, з титулом Почаївський, вікаріїв Тернопільської, з 2000 року — Київської єпархії. Із 1996 року Лавра є ставропігіальним монастирем Російської православної церкви в Україні. 

Напередодні розвалу СРСР патріотично налаштованих монахів-українців замінили росіянами, молдаванами, представниками інших національностей. У 1992 році проросійськи налаштовані монахи вигнали намісника єпископа Якова (Панчука) за його прагнення українізувати Лавру та добитися автокефалії церкви. Лаврська монашеська братія воліла залишитися у складі РПЦ, йдучи на конфлікт з єпископом Яковом, що дотримувався протилежної думки. На місце єпископа Якова (Панчука) обрали ієромонаха Феодора (Гаюна) (з 1992 року єпископ). У 1996 році його змінив на посаді намісника архімандрит Володимир (у світі Віорел) Мороз (з 2000 року єпископ), за якого відбулося відновлення Успенського собору, реставрація дзвіниці, вимощення двору перед Троїцьким собором, побудова нового Преображенського собору і нової дзвіниці, відновлення паломницьких і господарських будівель. 3 квітня 2002 року Священний синод Української православної церкви (московського патріархату) прийняв рішення прославити у лику святих почаївського старця — схиігумена Амфілохія. Чин прославлення преподобного Амфілохія у лику святих був здійснений 12 травня 2002 року в Успенському храмі Почаївської Лаври; 13 травня мощі преподобного були перенесені з Успенського собору в розташовану під ним церква — крипту преподобного Іова Почаївського, де спочивають поруч з мощами останнього. 

У 1990-ті роки на території Лаври було спалено книжки, які правдиво відображували історію святині, серед них книга вихідця з Кременеччини С. Антоновича (Семена Антоновича Жука) «Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври» та книга митрополита Іларіона (Івана Огієнка) «Свята Почаївська Лавра».

17 липня 2003 року уряд недолугого Віктора Януковича прийняв розпорядження № 438-р «Про виключення зі складу Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника споруд Почаївської Свято-Успенської лаври», лавру передали на 49 років у безкоштовне користування представникам московського патріархату. Через це у лаври в 2009-2010 роках були проблеми з Тернопільською облрадою, яка прагнула повернути монастир до заповідника. 28 листопада 2018 року Кабінет Міністрів України повернув до складу Кременець-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника споруди Почаївської Свято-Успенської лаври. 

Взагалі Почаївська Успенська лавра є надбанням українського народу і в історичній перспективі повністю належатиме помістній церкві.

Підготував Олексій ДЕМІРДЖІ