Василь Вишиваний, незнаний герой України

Головна, Новини, Слайд

Ерцгерцог Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбурґ-Лотаринзький (також відомий як ерцгерцог Вільгельм Франц Австрійський та Василь Вишиваний) народився 10 лютого 1895 року в м. Пула (Італія) — український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбурґів, полковник Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Вільгельма Габсбурґа знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов’ю до України.

До 12 років малий Вільгельм жив із родиною в маєтку батька, адмірала австро-угорського флоту, в м. Пола. В автобіографії він зазначив. що його рідна мова італійська. Як і інші діти родини Вільгельм також опанував німецьку, французьку та англійську. 1908 року батько Карл-Стефан залишив службу і перебрався до маєтку у місті Живець, недалеко від Кракова, на польських землях монархії.

Голова родини Габсбургів-Лотрінгенів мав амбітні плани здобути престол у відновленій під скіпетром Габсбургів польській монархії. Проте планам Карла-Стефана не судилось здійснитися, але в подальшому в родині панували пропольські настрої. Після розпаду Дунайської монархії, більшість Габсбургів пов’язала свою долю із новоствореною Польською державою. Винятком став Вільгельм, що зробив вибір на користь українства.

У Живці з розмов шляхти, зокрема чоловіка своєї сестри Матильди, князя Ольгерда Чарторийського, Вільгельм вперше почув про українців. Із розмов польської аристократії випливало, що українці, або русини, як їх називали поляки, є розбишаками і бандитами. Молодий нащадок імператорської родини, вирішив на власні очі пересвідчитися. Не повідомивши нікого, він інкогніто вирушив у турне через Львів і Станіславів до місцевості Жабʼє. БатькиВільгельма забили на сполох, а поліція монархії збилася з ніг, розшукуючи представника правлячого дому, 17-річний Габсбург доїхав потягом до Ворохти, де і прожив кілька днів в оселі заможного гуцула. Карпати вразили молодого аристократа красою, який такі не побачив українців-розбишак. До Живця він повернувся, за власним визнанням, іншою людиною. Із своїм шваґром О. Чарторийським, через його антиукраїнські настрої, він посварився.

Із осені 1913 по березень 1915 року Вільгельм навчався у військовій академії. Прискорено завершивши її, через початок Першої світової війни,у званні лейтенанта австро-угорської армії прибув до 13-го уланського полку, який складався переважно з українців із Золочівщини. Тут молодий офіцер посилено вивчає українську, і намагається говорити із підлеглими їх рідною мовою. Із підпорядкованої йому сотні, архикнязь усунув поляків, зокрема й офіцера, домігся аби його вояки мали синьо-жовті відзнаки, що свідчили про їх національну приналежність, і бійці не боялися виявляти свою українську свідомість.

В умовах перших нищівних поразок австрійців від російської імператорської армії в Галичині у 1914 р., ставлення до українців в монархії було негативним, їх підозрювали у москвофільстві і зрадництві. Тож вчинки молодого лейтенанта з цісарського роду схвалення серед офіцерства, особливо поляків, не знайшли. В полку його сотня іменувалася «червоною, або соціалістичною», його ж самого почали іменувати «червоним принцом». Заживши негативної слави серед командування, проте Вільгельм Габсбург швидко здобув серця підлеглих українців. Один із них привіз командирові з відпустки вишиванкуу подарунок. Архикнязь носив її залюбки, що згодом і принесло йому ім’я Василя Вишиваного. За допомогою солдата Примака взимку 1915 рокуВільгельм прочитав першу книгу українською. Це була «Мала Історія України» Грушевського.

Із своєю сотнею Вільгельм брав участь у боях проти російських військ у Карпатах в 1915 р.під час німецько-австрійського контрнаступу. В автобіографії Вільгельм високо оцінив бойові якості українських вояків, яких вважав за найкращих, що поступалися у звитязі лише сербам. Відзначаючи серед їх вад добродушність, слабку ініціативність, архикнязь занотував, що українці «трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть речі , які виглядають неможливими до виконання».

В першій половині 1917 р. заангажованість архикнязя в українські справи лише зростала. Він намагався переконати спадкоємця трону Карла І у доцільності поділу Галичини на польську та українську, утворення Української провінції. Сприяв розбудові легіону українських січових стрільців. У 1917 р. саме архикнязь опікувався справою повернення з російського полону митрополита Андрія Шептицького, якого у вересні 1917 р., від імені цісарської родини, вітав у Львові із поверненням.

У 1918 р., під час переговорів у лютому в Бресті щодо миру між делегаціями держав Четвертного союзу, УНР і більшовицької Росії, архикнязь вельми цікавився їх перебігом. Листувався і обстоював перед австрійським дипломатичним очільником графом Оттокаром Черніним ідею коронного краю, сприяв налагодженню зв’язків із галицькими політиками.

У квітні 1918 р. із своїм підрозділом архикнязь був у Херсоні. Звістку про підтриманий німцями державний переворот і прихід до влади Павла Скоропадського, Габсбург сприйняв неоднозначно. Йому імпонувала монархічна форма державного устрою – гетьманат, але не імпонувала постать Скоропадського, через його тісну співпрацю із німцями. Цікаво, що вже навесні на півдні України, В. Габсбурга почали сприймати як політичну фігуру здатну очолити Україну.

Австрійське командування, побоюючись зростаючої популярності архикнязя, перекинуло його частину до Єлисаветграду у район селянських виступів. Слід зазначити, що В. Габсбург не виконав покладених на нього завдань щодо придушення виступів, пізніше просто відмовився ліквідувати повстанську групу отамана Шинкаря.

Поведінка архикнязя і зростаюча популярність серед населення викликали занепокоєння як у гетьмана Скоропадського, так і в німецьких та австрійських військових і дипломатичних колах в Україні – Вільгельм був відкликаний з України. Але після особистих зустрічей з цісарем Карлом І та німецьким кайзером Вільгельмом ІІ, де він, зокрема розкритикував німецьке ставлення щодо українських селян і політику реквізиції хлібу та продуктів харчування, знову повернувся до України, в розташування свого підрозділу.

1 листопада 1918 р. – день, коли українці всупереч волі Відня, як столиці монархії, спробували оволодіти Львовом і створити Західноукраїнську народну республіку на землях Східної Галичини і Північної Буковини – Габсбург зустрів у Чернівцях. Він домігся відрядження частини бійців свого легіону до Львова, а решта залишалась в Буковині, аби унеможливити її окупацію румунами. Як свого часу П. Скоропадський виявив лояльність до Центральної Ради, так і полковник В. Габсбург віддав себе і підпорядкований йому легіон у розпорядження Української національної ради.

У ході польсько-української війни поляки використовували особу Габсбурга, аби дискредитувати українські державні прагнення в очах Антанти (військово-політичне угрупування, основними членами якого були Велика Британія, Французька республіка і Російська імперія). Очільники уряду ЗУНР також не бачили Габсбурга ані в уряді ЗУНР, ані в лавах Української Галицької армії. Після залишення українськими військами Львова представники уряду ЗУНР запропонували В. Габсбургу, або залишити українські терени, або вдатися до добровільного інтернування у монастир отців Василіян у Бучачі. Наприкінці травня 1919 р. Вільгельм потерпаючи від сухот виїхав із своїм нечисленним оточенням із Бучача до Карпат, де був інтернований до Румунії.

У вересні 1919 р. на вимогу уряду УНР Вільгельм був звільнений, прибув до Кам’янця Подільського на посаду очільника відділу закордонних зв’язків головного управління Генштабу армії УНР. В листопаді як старшина армії УНР, разом із урядом диктатора Євгена Петрушевича, дістав дозвіл на виїзд до Відня через Бухарест. У Бухаресті хворий на тиф Габсбург залишився до повного одужання, під наглядом Костянтина Моцієвича, посла УНР в Румунському королівстві.

Вільгельм Габсбург негативно поставився до Варшавської угоди 1920 р. між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським. Не пориваючи із українською справою архикнязь і полковник УСС намагався співпрацювати із Українським союзом хліборобів-державників. Ця організація була поставлена на службу П. Скоропадському та мала на меті побудову «незалежної, міцної Української держави». Габсбург увійшов до її Генеральної ради, що була дорадчим органом при гетьмані. Проте поєднання в українському монархічному русі двох впливових осіб, яких у 1918 р. сприймали як конкурентів у боротьбі за владу в Україні, було недовгим.

Взимку 1921 р. через обстоювання Вільгельмом свого права на українську ідентичність стався його розрив із батьком і родиною, які будучи полонофілами підтримали існування Другої Речі Посполитої. Розрив залишив колишнього архикнязя фактично без засобів до існування.

В цей час Вільгельм на сторінках одного з віденських часописів висловив своє бачення щодо майбутньої України. Це мала бути самостійна держава, що мала вибороти незалежність спираючись на власні збройні сили 45-мільйонного народу. Соціальний устрій держави мав відповідати інтересам селян, для чого мала бути проведена аграрна реформа, і робітників, в інтересах яких мав бути встановлений восьмигодинний робочий день і гарантована участь у частці прибутків підприємств, де вони працювали.У зовнішній політиці Українська держава мала б спиратися на Англію, що була для Габсбурга втіленням «демократичних інституцій» і Чехословаччину, що давала прихисток тисячам українським емігрантів. Зокрема й тим, кого переслідувала Польща.

Політичні погляди В. Габсбурга почали привертати до нього увагу діячів української еміграції, які були розчаровані Скоропадським і Петлюрою. Налагодивши співпрацю із славетним поборником української державності Євгеном Чикаленком, маючи з 1921 р. підтримку Українського національного вільно-козацького товариства, Вільгельм, став притягувати до себе українських емігрантів різних поглядів.

Влітку 1923 р. він полишає участь у політичному житті української еміграції. Із 1923 по 1926 рр. жив у своїх родичів – іспанського короля Альфонсо XIII і його дружини королеви Марії-Крістіни. Із 1926 р. все більше часу проводив у французькому курортному містечку Ангʼєн-лє-Бен та Парижі. Треба сказати, Василь Вишиваний не міг похвалитися міцним здоров’ям, хворів на туберкульоз.

Після смерті батьків Вільгельм відмовився на користь старшого брата Карла Альбрехта від своєї частки у маєтку в Живці, за що щороку отримував виплати у розмірі 2500 швейцарських франків. Цікавлячись політичним життям в Україні і підтримуючи контакти із діячами української еміграції у 1930-х рр. колишній полковник УСС кілька разів зустрічався із Євгеном Коновальцем та іншими представниками ОУН, і надавав певні послуги цій новій радикальній українській політичній силі правого спрямування.

Із 1935 р. Василь Вишиваний перебрався до Відня. Після німецького аншлюсу Австрії у 1938 р. нацистські служби Німеччини звертались до нього, щоб отримати інформацію про інших представників родини, що були зв’язані із Другою Річчю Посполитою, чи Англією. У 1938 р. імперський міністр закордонних справ Рібентроп мав намір використати Вільгельма для розігрування німецької політики щодо Карпатської України. Проте, Вільгельм Габсбург і цього разу не зрадив своїй українській прихильності. У розмові із Рібентропом він наголосив, що готовий співпрацювати як українець лише на користь України. Після цього перемовини були перервані, а Габсбург повідомив ОУН про справжні наміри нацистів щодо Карпатської України.

Після початку у 1941 р. німецько-радянської війни, представники імперської служби безпеки, як згадував діяч ОУН Роман Новосад, знаючи про широкі українські контакти В. Вишиваного, знову пропонували йому співпрацю, яку архикнязь категорично відкинув.Після цього гестапо вже не робило подібних пропозицій, і взяло його під пильний нагляд.

Залишаючись вірним собі Вільгельм Габсбург в часи війни не залишався інертним спостерігачем. За посередництва Романа Новосада у 1942 р. він встановив контакт із членом проводу Української головної визвольної ради Мирославом Прокопом. Прагнув і в міру сил сприяв аби українське націоналістичне підпілля встановило контакти із західними спецслужбами держав-союзників. Нащадок монархії особисто переховував у себе діяча французького руху опору Поля Массе, що працював на заводі із виробництва ракет «Фау-1».

Користуючись своїми контактами серед австрійських військових, Вільгельм Габсбург доклав зусиль аби вояків батальйону «Роланд», де було чимало молоді із студентського товариства «Січ», не відправили безпосередньо на фронт. Також піклувався аби їх не спрямували проти українського народу, а ті з бійців, хто навчався у вищий школі, могли повернутися до навчання.

По завершенні війни Вільгельм Габсбург жив у Відні в британській зоні окупації. Мав клопоти із здоров’ям, займався підприємницькою діяльністю. Одночасно на прохання представника французької військової місії у Відні виступив посередником у налагоджені контактів французьких представників із українським підпіллям.

Напевне, саме через контакти із українським підпіллям, В. Габсбург потрапив у поле зору радянських спецслужб. 26 серпня 1947 р. він був викрадений. У слідчій справі управління контррозвідки Центральної групи військ СРСР у Відні, дата його арешту була зазначена, як 22 вересня 1947 р. Його було звинувачено у зв’язках із ОУН, співробітництві з англійською і французькою розвідками у часи Другої світової війни та після капітуляції нацистської Німеччини.

Наприкінці листопада 1947 року Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук’янівської тюрми у Києві. Півроку його щоденно допитували, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійного характеру. Він відмовився видавати соратників по еміграції та підписувати наклепи.

З огляду на засекреченість обставин смерті Габсбурґа-Вишиваного ця історія рясніла легендами, аж поки документи не пролили світло на справжній перебіг подій.Його доля могла б скластися по іншому.Якби тільки Василь Вишиваний погодився б працювати на каральні органи СРСР – особисто для нього усе б склалося добре, він повернувся б додому, але справжній аристократ не пішов на компроміс із своєю совістю, із ганебною радянською владою, будучи достойним свого цісарського походження і вірності українській ідеї, землі, яку він полюбив.

Невдовзі радянський суд присудив іноземному громадянину В. Габсбургу 25 років позбавлення волі. 12 серпня 1948 р. був підписаний супроводжувальний лист про його направлення у Володимирську тюрму. Однак, вже 18 серпня 1948 р. у тюремній лікарні  у Києві Вільгельм Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний, помер через двосторонній кавернозний туберкульоз легень. Не збереглося навіть відомостей про місце захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук’янівського цвинтаря без будь-яких позначень місцезнаходження тіла.

У часи перебудови справа Габсбурґа-Вишиваного знов була переглянута комісією з реабілітації незаконно засуджених в СРСР. 16 січня 1989 року його посмертно реабілітовано.Відтоді розсекречено багато документів.

Підготував Семен КИТАЙГОРОДСЬКИЙ