Втрачене таїнство свіжого борошна

Головна, Новини, Слайд

Млинарство в Україні має давню історію. Зерно здавна мололи на жорнах, набагато досконалішими та продуктивнішими за цей ручний пристрій були водяні млини й вітряки – ці трудяги виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов’язані з хліборобством. Як і крупорушки, олійниці й кузні, вітряки й водяні млини споруджували майстрові люди, часто ті, що в них і працювали. Найбільш поширеною є точка зору, що вони відомі з часів Київської Русі.

 Двигун прогресу

 За часів феодалізму, млини стали джерелом значних прибутків. Безпосередньо в Україні вони діяли вже із середини ХІХ ст., коли значно зросли площі зернових культур, які вирощували на поміщицьких і багатійських землях.

Наприклад, тодішня повітова влада вимагала від волосних управителів та сільських старостів давати точні звіти наявних у власності заможних людей цих борошномельних «підприємств». Так, у документах Сокирянського волосного правління за 1891 рік є циркуляр, в якому вказувалось, що «на виконання доручення земської управи Хотинського повіту №885 від 15 квітня 1891 року сокирянському, коболчинському, білоусівському, михалківському, ломачинському, ожівському, василівському, розкопинському і волошківському сільським старостам приписується обов’язково, не пізніше як до 10 травня цього року, подати за формою, яка додається, дані про змонтовані парові машини, наявність олійниць та водяних млинів». Зазначалось також, що в примітці треба вказати, звідки появився млин, олійниця, сукновальня чи молотарка.

Ось статистичні дані А. Шафонського про Чернігівське намісництво. В 11 повітах намісництва він нарахував близько двох з половиною тисяч вітряків, зокрема: у Чернігівському намісництві – 326, Городницькому – 118, Березнянському – 400, Борзні – 503, Ніжинському – 308, Лохвицькому – 399, Гадяцькому – 79, Зінківському – 115.

Народні майстри будували вітряки й млини не лише в Україні. Етнограф Микола Сумцов наводить слова архієпископа Філярета, який 1857 року писав: «Поміж українців є вправні механіки: вітряні й водяні млини ними введені в Курській та Воронізькій ґуберніях, де зазвичай мололи хліб ручними жорнами».

 Окраса пейзажу

 На Поліссі серед були вітряки з багатогранним зрубним корпусом – «кругляки». Микола Сумцов пише: «В старі часи були поміж вітряками так звані кругляки, які тепер повиводились». Проте працівники музею вітряків у Києві в 1970-ті роки виявили багато кругляків-вітряків, і тепер чотири з них встановлено в експозиції музею.

На Поліссі їх будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Вважається, що вітряки, або вітряні млини, з’явилися пізніше, ніж водяні.

У Європі вітряки згадються із середніх віків. Найбільш ранні датуються ХІІ століттям. Це були вітряні млини для зерна. Згодом вітряки почали використовуватись як лісопилки й молотарки. Достатньо швидко вітряки стали більш поширеними, ніж водяні млини в рівнинних регіонах, де не було великого перепаду висот для ефективної роботи водяного млина.

Одні з найбільш відомих у Європі – голландські вітряки. Тут вони використовувались для перекачування води та для осушування боліт. Для освоєння нових земель потрібен був постійний дренаж боліт. Найбільший комплекс із вітряків, який зберігся до нашого часу в Кіндердійку, отримав статус світової спадщини ЮНЕСКО

Вітряки ставилися на пагорбах, на околицях села або ж у полі. Як згадують старі люди, їх могло бути там і кілька десятків. Долинні села не мали вітряків і возили зерно до вітряків. Мололи не тільки на хліб, а й на корм худобі. Розрізняли борошно питльоване (найвищого гатунку), простого помолу й на дерть.

Вітряки створювали особливий колорит українських сіл, прикрашали пейзаж польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відміряли дорогу. Своїми крилами, вони нібито злітали в небо, а в нерухомому стані були уособленням величного спокою. У XIX сторіччі в селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини й півдня України вітряків було набагато більше, ніж водяних млинів. Вітряки відігравали важливу роль у забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села.

 Наплавні млини

 Наплавни́й млин – лодя́к, плава́к, ладе́нний млин — плавучий водяний млин, що розміщувався на човнах або плоту. Цей тип млина активно використовувався на річках Горинь, Десна, Сейм, Прип’ять та Дніпро, а пік його використання припав на XIX століття.

Лодяки були простими за конструкцією: гребні колеса з лопастями встановлювалися на човни або плоти; одне або два жорна з’єднували зубчатою передачею з валом колеса. Колеса складалися з двох дерев’яних хрестовин, з’єднаних дошками.

Найчастіше лодяк складався з двох човнів, його кріпили на стоянці кодолами (дуже грубий, міцний мотузок). Якщо рівень води у річці зменшувався, млин переміщали і ловили течію.

На Прип’яті подібний млин діяв щонайменше з 1552 року. Є згадка про лодяк на Дніпрі поблизу Черкас, датована 1666 роком. Київський Розписний список згадує плавучий млин із двох байдаків на Дніпрі біля Києва в 1684 році. На початок XVIII століття лодяки зафіксовані в Україні у щонайменше тридцяти місцях.

На початку ХІХ століття імперська влада у Києві сприяла будівництву лодяків на Дніпрі, оскільки місту не вистачало млинів. В середині ХІХ століття в околицях Києва діяло 19 лодяків, а всього в Київській губернії їх було близько 130. Однак наплавні млини заважали пароплавству, і Дніпровська пароплавна компанія поклопоталася про заміну наплавних млинів стаціонарними вітряками. Київський губернатор відхилив цю вимогу через загрозу подорожчання борошна, проте використання лодяків усе ж було обмежено, щоб не заважати судноплавству.

Згодом обмеження іще посилилися. Парові агрегати почали тіснити млини з природним джерелом енергії, проте малі підприємства продовжували використовували їх. У селі Кричильськ, що на Рівненщині, лодяк на плоту з бочок плавав по Горині до 1937 року. Поблизу Хотина лодяки працювали до кінця 1950-х років.

 Престижна професія

 Дуже давнім в Україні є борошномельне заняття. Той, хто молов, звався мірошником, а дочка його – мельниківна. У народі поважали гончаря, теслю, ткача, коваля, але чи не найбільше – мірошника (мельника). Старші люди ще пам’ятають млини, неповторний запах свіжого борошна і мельника, всього припорошеного, від чого він здавався якимось особливим, чарівником, не таким, як усі люди. Його слово було законом, з ним ніхто не сперечався та не сварився.

У середині ХІХ сторіччя, наприклад на Лівобережжі, мірошник одержував за роботу «мірчук» – 10% від зерна, призначеного для помолу.

 Осередок культурного життя

 Вітряки та млини часто малювали художники. Неперевершений образ наших вітряків створив письменник Михайло Стельмах. «Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба».

Побут і працю мірошника та його родини оспівано в численних піснях.

До млинів з’їжджалися вози із зерном, приходили з клунками селяни з навколишніх сіл, завжди була черга, як казали, «завізно», так само, як і на ярмарку. Велися розмови на різні теми, укладалися угоди – від купівлі землі до одруження молодих. Де дорослі, там і дітвора. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися і гралися. Як набридало, починали бешкетувати – деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припиняли ці пустощі. Черга тяглася довго, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно, щоб було чистим. Кожне зерно він молов окремо і тільки з нього видавав борошно.

Вітряки й млини були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від очей сільської влади. Тут збиралася молодь, співала веснянок, влаштовувала забави.

 Занепад

 Нині в Україні нараховується близько 620 млинів (водяних, вітрових і парових), близько тридцять із них — у музеях-скансенах. В основному ці споруди – у занепаді й «живуть» вони доти, поки живий старий мельник. Навіть і його діти не підтримують ці споруди, що й говорити про місцеву владу.

Про млини майже ніколи не згадують, коли йдеться про культурну спадщину, але це її невіддільна частина, та ще й дуже цікава. Млин – пам’ятка архітектури, історії та інженерного мистецтва водночас. Особливо водяні млини, які часто нагадують старі замки. Це частина історичного ландшафту – ще сто років годі було уявити потічок без водяного млина або пагорб без вітряка. Млини, як жодні інші пам’ятки, пов’язані з людськими долями. Тому історії про млини – це завжди історії про людей.

Кількість млинів може зростати — внаслідок виявлення нових об’єктів, так і зменшуватися – внаслідок втрат…

Велика частка млинів – у стані занепаду або й напівруїни, щастям є, коли споруда млина й нині використовується за призначенням, хоча і з електричним обладнанням. Про вітряки годі говорити, це дуже вразливі дерев’яні споруди. Якщо їх не утримувати – вони просто завалюються і пропадають без сліду.

Закарпаття відрізняється від усіх інших областей України. Саме тут збереглося найбільше архаїчних сільських дерев’яних чи муровано-дерев’яних водяних млинів. Найбільше – це аж десять. Порівняймо з 756 млинами та іншими підприємствами на водній силі, що існували, коли Закарпаття було чехословацьким.

Чи збережемо?

 Як можна зарадити ситуації і врятувати млини? Адже навіть якщо їх не використовують за призначенням, відомі випадки, коли у млині облаштовують готель чи ресторан. У розрізі розвитку регіону як туристичного — це вихід, і для збереження млинів – також…

Ситуація із занепадом млинів вражає. Чи багато господарів мають хату з проваленим дахом? Жодного! Значить, дах можна поладнати, незалежно від статків, це ж справа нехитра. Чому ж коли дах провалюється у млина, всім байдуже? Традиційна схема – помирає мельник і млин починає швидко занепадати.

Відновлення старого млина — це зазвичай заслуга одного ентузіаста. На жаль, такі випадки можна порахувати на пальцях. Це вітряк у селі Івківці біля Холодного Яру, вітряк у селі Дейманівка Полтавської області, унікальний промисловий вітряний млин 1909 року у селі Пустовіти Миронівського району на Київщині. Тут небайдужі мешканці цих сіл роздобули кошти, залучили до роботи однодумців і довели справу до кінця. Тільки так можливо врятувати ті млини, які ще вціліли.

Водяні млини потрібно рекламувати як першокласні туристичні об’єкти. Найефектнішою така реклама буде лише із використанням Інтернету та розробкою оптимальних туристичних маршрутів. Нині в Україні є кілька ресурсів, присвячених млинам, зокрема, «Український млинологічний журнал».

Така популяризація цих об’єктів зможе зрушити проблему, й тоді, можливо, держава та заможні люди звернуть увагу на катастрофічний стан потенційно привабливих туристичних об’єктів.

Олексій МОТОЗЮК, онук мірошника